1 Апреля 2019

Геніальність Української Акмеологічної жінки

Геніальність Української Акмеологічної Жінки (фемінологічний погляд)

                            «После Бога мы в первую очередь в долгу перед женщиной:                                                                                                                                          сначала она дарует нам жизнь, а потом придает этой                                                                                                                                                 жизни смысл»

                                               (Кристиан Боуви- американский писатель).

        

         Фемінологія як наука. Фемінологія (лат. femina — жінка і грец. logos — учення) — наука про місце і роль жінок у суспільстві, яка досліджує сукупність психологічних, соціально-економічних, політичних, правових, соціокультурних умов, що сформувалися в суспільстві для реалізації спільних із чоловіками і специфічних інтересів жінок, забезпечення їх життєдіяльності в усіх сферах суспільного життя. Фемінологія - міждисциплінарна наука про становище і ролі жінки в суспільстві. Вивчає особливості суспільної психології жінок, еволюцію їх соціального статусу в різні періоди історії. Фемінологія - це наука про жінок. Точніше про роль жінки в суспільстві, в соціумі, її положення в сучасному світі. Це відносно молода наука, хоча суперечки про роль жінок велися вже досить давно.

            Основним об’єктом фемінології є жіноцтво як відносно цілісна і стійка соціальна спільність. Вона аналізує соціально-психологічні та культурні чинники особистісного становлення жінки, особливості жіночої психології і жіночого елементу в суспільній свідомості, економічні та політичні аспекти становища жінки в суспільстві, її соціально-психологічні ролі в родині. Методи, напрацьовані фемінологією, активно використовує гендерологія. Важлива роль у системі гендерних знань (гендерології) належить гендерній психології, актуальність та необхідність розвитку якої сьогодні ні в кого не викликають сумніву. Гендерна психологія (грец. psyche — душа і logos — учення) — галузь психологічного знання, яка вивчає набуті в процесі соціалізації характеристики гендерної ідентичності, що детермінують соціальну поведінку людей залежно від їх статевої належності. 
         Фемінізм, в широкому сенсі - прагнення до рівноправності жінок зчоловіками в усіх сферах суспільства; у вузькому сенсі - жіночий рух, метоюякого є усунення дискримінації жінок і рівняння їх у правах зчоловіками. Виникло в 18 ст. Особливо активізувалося з кін. 60-х рр. 20 в. «Фемінологія розглядає сукупність соціально-економічних, політичних, правових, соціокультурних умов, що склалися в суспільстві для реалізації спільних з чоловіками і специфічних інтересів жінок, забезпечення їхньої життєдіяльності в усіх сферах суспільного життя». У вузькому сенсі цього слова «фімінологія» - наука про положення і соціальних ролях жінки. Таким чином, об`єктом фемінологіі є жінки.

         Основними завданнями "Фемінології", є наступні:

. вивчення соціальних факторів, що обумовлюють загальне і особливе в життєдіяльності чоловіків і жінок, специфічних умов, що впливають на становище жінки в суспільстві;

. вироблення цілісного наукового світогляду, заснованого на принципах міжнародних концепцій ООН, інших нормативних актів, орієнтованих на підвищення ролі і статусу жінки в суспільстві;

. реалізація основних напрямків державної соціальної політики, вивчення соціальної технології діяльності державних і громадських організацій з надання підтримки і допомоги жінкам; вивчення федеральної, регіональної та місцевої систем, комплексу форм іметодів соціальної роботи з різними категоріями жіночого населення.

        

         Світоглядною базою фемінології є загальна гуманістичнатеорія про рівне право всіх людей, незалежно від раси, віросповідання, статіна здійснення свого матеріального добробуту, духовного розвитку вумовах свободи і гідності, економічної стійкості і рівнихможливостей. По відношенню до прав і можливостей особистісного розвиткужінок такий підхід передбачає не тільки серйозні загальні соціальніперетворення, але й перехід від суспільства традиційно чоловічої дискримінаціїза ознакою статі до суспільних відносин рівних прав і можливостейжінок і чоловіків. Фемінологія - міждисциплінарна наука. Вона розвивається в тісному зв`язку з такими науками, як історія, соціальна філософія, соціальна і загальна психологія, соціологія.

         Фемінологія використовує наступні основні методи дослідження:

* соціологічний, що визначає соціальну обумовленість чоловічого та жіночого буття;

* аксіологічний, що затверджує рівну самоцінність особистості чоловіка і жінки;

* функціональний, що розкриває в усіх напрямках зв`язок між жінкою і суспільством;

* інституційний, що орієнтується на вивчення соціальних інститутів, що впливають на життєдіяльність жінок.

        

         В Україні багато вчених досліджують перелічені питання. Зокрема Тетяна Воропаєва вважає, що не тільки чоловіки, але й жінки відігравали важливу роль в історії України, вони надзвичайно багато зробили для цивілізаційного поступу України як у суспільно-політичній сфері, так і в

rультурно мистецькій, науково-освітній та соціально-економічній сферах суспільного життя. Наукове вивчення ролі особистості в українській історії передбачає окреслення основних критеріїв для виокремлення сутності, значення і специфіки діяльності видатних історичних осіб.

         Масштабна перетворююча діяльність історичної особистості, що здійснює великий вплив на перебіг подій та суттєві перспективні зміни в житті держави, нації і суспільства, які приводять до кардинальної реорганізації буття (як реального, так і ідеального), може оцінюватися за такими основними критеріями:

1) особистий вибір у важливій (суспільно значущій, колізійній, конфліктній тощо) ситуації як здійснення вільного й відповідального волевиявлення; 2) вклад (поняття, близьке до відомого виразу «вкладати душу») в інших людей, тобто ідеальна представленість («інобуття») особистості в інших людях (продовження себе в дітях, онуках, учнях, наступниках, спадкоємцях, вихованцях, прихильниках, продовжувачах справи, шанувальниках творчості тощо), особистісний вплив на представників інших поколінь, наповнення новим змістом і новими цінностями знань і почуттів інших людей, залучення їх до діяльності, необхідної для поступу держави, нації й суспільства; 3) вихід «за межі» ситуативних вимог, рольових приписів, наявних стандартних завдань і норм (подолання буденності, стереотипності, уніфікованості, гедонізму, власних пристрастей, пристосовництва тощо); авторство як прорив із безіменності та анонімності середньовічного світу «мовчазної більшості»; докорінна ломка застарілих форм діяльності, які заважають прогресивному розвитку суспільства; творчість; інноваційна, наднормативна, надситуативна, неадаптивна активність; прокладання нових шляхів у політиці, науці, мистецтві, освіті тощо; 4) особисті вчинки та діяння (як спосіб особистісного існування, самоактуалізації та подолання обставин, як кардинальні зміни наявного буття, як прояв свідомої соціальної творчості, суб’єктної життєвої позиції, моральнісності, духовності, альтруїзму, патріотизму, громадянськості тощо), які дають адекватну відповідь на «виклики часу»; 5) суспільні (ідейні, духовносвітоглядні, моральні, культурно&цивілізаційні, релігійні, мистецькі тощо) несення; особистий внесок в громадську справу, в розвиток науки, культури, техніки; 6) подвижництво і героїзм; 7) особиста самопожертва, зумовлена вищими суспільними та духовними цінностями.

         Перераховані критерії репрезентовані в діяльності багатьох історичних постатей, як чоловіків, так і жінок. Проте жінці було набагато складніше стати видатною історичною особою через суспільно-політичні, культурно-історичні, економічні, соціально-психологічні та інші причини. І тому надзвичайно важливою ознакою видатних жінок є їхня суб’єктність.

         Суб’єктність – це інтегральне особистісне утворення, яке проявляється через сутнісні властивості (або базові характеристики), що об’єднані в цілісну структуру. Такими базовими характеристиками суб’єктності є: активність, автономність, соціально-психологічна адаптованість, внутрішня самодетермінація, рефлексивність, внутрішній локус контролю, усвідомленість поведінки, самостійність, ініціативність, свобода, відповідальність, креативність, самоцінність, визначена життєва позиція, розуміння і прийняття Іншого, здатність до інтеграції, домінантність, нонконформізм, вміння приймати оптимальні рішення, здатність до самовизначення, саморозвитку, самоорганізації та самовдосконалення. Базові суб’єктні характеристики людини тісно пов’язані з її особистісним потенціалом і могли проявлятись у будь-яку історичну добу.

         Відомо, що у давньоруських літописах не дуже часто згадувались дружини, доньки та онуки князів, хоча серед них було немало видатних особистостей, вплив яких інколи поширювався далеко за межі Руської землі. Зокрема, княгиня Ольга, перша княгиня-християнка, провела першу в історії Руської держави податкову реформу, установила тверді норми збору данини

(«уроки» та «устави»), відновила мир і порядок на підвладних теренах, успішно займалася зовнішньою політикою. Анна Ярославна, донька Ярослава Мудрого була розумна і «стараннадо книг», уже в ранній юності вона знала грецьку і латинську мови. Після одруження з Генріхом І Капетом вона стала королевою Франції, проявляючи у своїй державній діяльності мудрість, далекоглядність та політичні здібності. У ролі опікунки Анна підписувала разом зі своїм старшим сином, королем Філіппом І, різні державні акти. Один з останніх документів з її підписом датовано 1075 роком. У місті Санліссі (що розташоване біля Парижа), збереглася невелика каплиця, зведена в XI ст., біля дверей цієї каплиці є скульптура жінки у повний зріст з написом: «Анна руська, королева Франції, засновниця собору в 1060 p.». Отже, княгиня Ольга і королева Франції Анна успішно реалізували свою суб’єктність у політичній сфері.

         Інші дві відомі жінки Єлизавета Ярославна і Євпраксія Всеволодівна також прагнули реалізувати себе в суспільно-політичній сфері, але їхні долі склалися по-різному. Єлизавета Ярославна (донька Ярослава Мудрого) побралася у 1044 р. з норвезьким принцом (який став у 1046 р. королем) Гаральдом Сміливим. Знаменитий ватажок варязьких дружин, хоробрий воїн і король Гаральд був надзвичайно вражений розумом та красою своєї дружини, і склав сагу на її честь. Після смерті Гаральда Єлизавета стала дружиною (у 1067 р.) данського короля Свена Естрідсена. Євпраксію Всеволодівну (доньку київського князя Всеволода Ярославича і онуку Ярослава Мудрого) віддали заміж за маркграфа Північної Саксонії Генріха Високого в дуже юному віці. Перед одруженням Євпраксія навчалась у Кведлінбурзькому жіночому монастирі, де вона вивчила німецьку і латинську мови і прекрасно оволоділа «книжними премудростями». Через рік після одруження Євпраксія (маркграфиня Штаденська) стала вдовою. Пізніше в неї закохався імператор Генріх ІV, і після одруження з ним розумна і красива 19- річна Євпраксія стала імператрицею Адельгейдою (королевою Священної Римської імперії). Проте Генріх ІV був аморальною особою, він надзвичайно брутально ставився до своєї дружини. Над Євпраксією знущався не тільки її чоловік, але і придворні за його наказом. Син Генріха ІV засуджував насильство батька над мачухою і часто захищав її (адже багатьом було відоме жорстоке й аморальне ставлення Генріха ІV до власної матері, сестри і першої дружини). Проте Євпраксія Всеволодівна вирішила не терпіти знущання і насильство, а боротися з цим.

Вона втекла від свого чоловіка і звернулася за допомогою до папи Урбана ІІ. Євпраксія публічно звинуватила свого чоловіка Генріха ІV на церковних соборах в Констанці та П’яченці. Мужня жінка знайшла в собі сили відкрито виступити проти наймогутнішого правителя Середньовічної Європи. Генріх ІV був засуджений, а Євпраксія після розлучення повернулася через Угорщину до Києва (1106 р.), де постриглася в черниці. Таким чином, боротьба Євпраксії за свою людську гідність була одним з перших прикладів боротьби жінки&русинки за свої права. Інша Євпраксія, донька київського князя Мстислава, онучка Володимира Мономаха отримала гарну освіту і з молодих років прагнула лікувати людей. Її цікавили секрети народної медицини, дія цілющих рослин, властивості різних лікарських засобів. Серед її наставників був лікар-візантієць, який передав їй основи медичних знань того часу, це вплинуло на те, що Євпраксія стала першою жінкою-лікарем в історії України. Коли Євпраксії було шістнадцять, її видали заміж за одного з близьких родичів візантійського імператора Іоанна Комніна. При вінчанні в Константинополі Євпраксія отримала грецьке ім’я Зоя і високий титул севастократи. 1129 р. вона народила доньку, але через короткий час стала вдовою. Після цього Євпраксія Зоя переїхала до Константинополя і почала займатися практичною медициною. У 1130-ті роках Євпраксія Зоя стала першою не лише на теренах Руської землі, але й у всій Європі жінкою, яка написала п’ятитомний медичний трактат «Алімма» («Мазі»), який дійшов до на ших днів. В цьому трактаті, написаному грецькою мовою, йдеться про фізіологію людини, різні захворювання, методи їх діагностики і лікування, про загальну гігієну та принципи здорового способу життя [7]. Доволі значна частина порад, які пропонувала Євпраксія-Зоя, відпові дають сучасним науковим поглядам. Отже, Євпраксія-Зоя змогла реалізувати свою суб’єктність в улюбленій професійній сфері. Сестра Володимира Мономаха Ганна Всеволодівна (Янка) мала розвинутий інтелект і гарний характер. Її батько, князь Всеволод Ярославич, навчив дочку грамоти й прищепив їй любов до знань. Вже у віці десяти років він доручав їй переписувати рукописи та документи. Янка не тільки швидко засвоювала прочитане, але й прагнула навчати інших. Коли їй виповнилося вісім років, вона була заручена зі спадкоємцем візантійського престолу Костянтином. Проте троном заволодів не Костянтин, а Михайло. І Костянтина з його братом було пострижено в ченці й ув’язнено в монастир. За середньовічним звичаєм Янка (незважаючи на умовляння батька), вирішила розділити долю Костянтина і стати черницею. Батько побудував для доньки нову обитель, яку згодом почали називати «Янчин монастир». Князівна створила у своєму монас тирі першу на теренах Русі школу для дівчат. Тут могли навчатися дівчата різних станів, аби тільки вони були «охочі до наук». У школі вивчали грамоту, рахування, а також деякі ремесла (прядіння, ткацтво, пошиття одягу та художнє вишивання). Школа в «Янчиному монастирі» існувала упродовж кількох десятиліть. Ганна Всеволодівна мала не тільки гострий розум, але й дипло матичні здібності, батько доручав їй справи державного значення. Зокрема, 1088 р. вона поїхала до Константинополя для того, щоб знайти гідного спадкоємця нещодавно померлому київському митрополитові. Після смерті Ганни Всеволодівни монастир став усипальницею усіх нащадків Всеволода Ярославича. Отже, Ганна Всеволодівна змогла реалізувати свою суб’єктність не тільки в освітньо-виховній та морально-етичній сферах, але й на ниві міжнародної дипломатії. Полонянка Роксолана (Анастасія Лісовська,

донька священика Гаврила Лісовського з Рогатина) у 1530 р. стала дружиною одного із наймогутніших правителів Османської імперії султана Сулеймана І (Пишного), який дуже кохав її і присвячував їй ніжні вірші. Сулейман І був добре освіченим, розумівся на літературі, філософії, окрім східних мов знав ще й слов’янські. За свій гострий язик і «сріблястий сміх» Роксолана отримала наймення Хуррем («Весела»), її також називали Русса. Сулейман І надав Роксо лані статусу баш-кадуні (головної дружини) і називав її Хасекі («Мила серцю»). Вона народила чотирьох синів і доньку. Історики стверджують, що не лише краса та весела вдача бранки, але і її швидкий розум, здатність миттєво розумітися в хитросплетеннях інтриг і вдалі поради з питань зовнішньої політики дозволили Роксолані швидко піднятися до становища першої дружини та сподвижниці султана. Ніколи ще жінка при східному дворі не відігравала такої важливої ролі. Під впливом Роксолани султан розпустив гарем, переженив колишніх дружин із придворними та офіцерами своєї армії, а сам залишився з єдиною та коханою. Це так вразило сучасників, що вони почали приписувати Роксолані чаклунські здібності. Роксолана справді була над звичайно розумною і хитрою, вона знала кілька мов (зокрема, перську і арабську), добре розбиралася в мистецтві та державних справах. Вона приймала іноземних послів, відповідала на листи іноземних правителів, вельмож та відомих митців. За її ініціативою в Стамбулі було побудовано кілька мечетей, баня і медресе. Життя Роксолани (матері султана Селіма ІІ), що увійшла не лише в українську, але й у світову історію, виявилося недовгим, вона померла

в 1558 р. Але й у наші дні в Стамбулі можна побачити величну мармурову усипальницю, єдину в Туреччині гробницю, споруджену над тілом жінки. Отже, Роксолана змогла реалізу вати свою суб’єктність одночасно у кількох сферах життя.

         Таким чином, ми бачимо, що за традицією (яка склалася ще в княжу добу української історії) жінки мали досить широкі права. За час відсутності чоловіка вони могли підписувати за нього будь-які документи. Якщо чоловік був державним діячем, дружина діяла в руслі його політики, а інколи й незалежно. Траплялося, що після смерті чоловіка, котрий обіймав державну посаду, дружина успадковувала не лише його майно, але й посаду. В козацьку добу широко відомими були Ганна Борзобагата-Красенська та княгиня Софія Ружинська з Карабчева. Зокрема, Ганна Борзобагата-Красенська,  як жінка надзвичайно рішуча і владна, зуміла підкорити не лише свого чоловіка, але й тестя (Луцького єпископа). Вона самостійно розпоряджалася майном і скарбницею Луцького єпископства, вела світське судочинство і часто робила «наїзди» на незговірливих сусідів. Коли розлючений Стефан Баторій підняв проти Ганни збройне ополчення чисельністю в кілька тисяч шабель, то це її зовсім не збентежило. Вона зібрала потужний загін з гайдуків та артилерії і завдала нищівної поразки нападникам. При цьому вона надягла «панцир», взяла меч і особисто брала участь у всіх боях. Княгиня Софія Ружинська, скривджена князями Корецькими, в 1608 р. також зібрала ціле військо (майже шість тисяч осіб піхоти й кінноти) і під звуки маршу, зі штандартами, оточила, взяла штурмом і спалила вщент замок Корецьких у місті Черемошне.

         Олена Завистна після оточення польськими військами укріпленого містечка Буш на Поділлі (1654 р.) з’ясувала, що сили нерівні, що в місті відбулася зрада і падіння фортеці неминуче. Вона власноручно вбила чоловіка-зрадника, потім підпалила пороховий льох і підірвала себе

разом із дітьми та невеликою кількістю захисників містечка, які ще залишалися живими. Разом із ними загинули майже чотири тисячі поляків, які саме у цей момент увірвалися в місто.

         Отже, українські жінки проявляли свою суб’єктність у багатьох сферах життя. Вони вміли боротися за свої права і обстоювати власну свободу. І це відобразилось навіть у мові. Зокрема, українські слова «дружина», «одружуватися» означають, що жінка є подругою, рівнею своєму чоловікові, а не його рабинею. Українські жінки щиро вболівали за свою країну і боролися за її свободу й незалежність, за її цивілізаційний поступ, віддаючи для цього свої зусилля, знання, почуття, енергію, а іноді й життя. Своєю багатогранною діяльністю вони вплинули не тільки на розвиток освіти, науки, культури й мистецтва, але й на розвиток соціально-економічної та політико&правової сфер суспільства.

         Кожна з видатних українських жінок є яскравою зіркою в історії України [45, 64]:

  • Христина Алчевська – українська письменниця, перекладачка, педагог, організаторка народної освіти для дорослих;
  • Олена Апанович – науковець, видатний український історик;
  • Бланка Баранова – організаторка українського жіноцтва й голова української секції Ліги Миру і Свободи, відома журналістка;
  • Ганна Барвінок (Олександра Куліш) – видатна українська письменниця, яка запропонувала для обговорення жіночу тему;
  • Ольга Басараб – розвідниця, громадськополі тична діячка в Галичині, національна героїня;
  • Марія Башкирцева – відома художниця, поетеса;
  • Клавдія Бельтюкова – відомий науковець, мікробіолог;
  • Катерина Білокур – видатна художниця;
  • Ірина Вільде – відома українська письменниця;
  • Марко Вовчок – видатна українська письменниця;
  • Катерина Галицька – видатна громадська діячка, педагог, письменниця, народна учителька в Галичині, керівник жіночої громади в Чернівцях, Львові, заступниця голови Світового союзу українок;
  • Анастасія ГольшанськаЗаславська – меценат, громадська діячка, що долучилась до створення Пересопницького Євангелія;
  • Алла Горська – мисткиня, відома громадська діячка;
  • Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова Косач) – письменниця, громадська діячка;
  • Катря Гриневичева – письменниця, громадська діячка, організаторка жіночого руху на Галичині; журналістка, голова Центрального об’єднання українського жіноцтва Галичини і Волині Союзу українок;
  • Катерина Грушевська – науковець, історик, український культуролог, фольклорист, етносоціолог;
  • Марія Грушевська – перекладачка, педагог, громадська діячка; входила до складу Української Центральної Ради, президії Української національної жіночої ради;
  • Ольга Грушевська – український історик, літературознавець, просвітителька;
  • Єлизавета Гулевичівна (Галшка) – меценат, фундаторка КиєвоМогилянської академії;
  • Дніпрова Чайка (Людмила ВасилевськаБерезина) – письменниця, просвітителька, працювала в журналі «Наша доля»;
  • Олена Доброграєва – очолювала перший український жіночий гурток на Вищих жіночих курсах у Києві, українська громадська діячка;
  • Людмила Драгоманова – просвітителька, громадський діяч;
  • Олександра Єфименко – історик, етнограф, перша жінка в Російській імперії, яка отримала ступінь доктора російської історії;
  • Галина Журба (Галина Домбровська) – українська письменниця, просвітителька;
  • Оксана Забужко – науковець, письменниця, громадська діячка;
  • Марія Загірня (Марія Грінченко) – перекладачка, просвітителька;
  • Ніна Заглада – науковець, український етнограф;
  • Олена Залізняк-Охримович – педагог, громадськополітична діячка, очолювала «Український жіночий союз», голова Світової Федерації українських жіночих організацій;
  • Марія Заньковецька – видатна українська актриса, одна з засновниць українського національного театру, просвітителька;
  • Марія Зерова – відомий український науковець, професор;
  • Ілона Зріні – хранителька мукачівського замку «Паланок», єдина жінка, нагороджена спеціальною султанською грамотою – атнаме;
  • Олена Казимирчак-Полонська – відомий науковець, астроном;
  • Олена Кирилівська – українська письменниця, громадськополітична діячка, видавець, організаторка сільського жіноцтва в Галичині;
  • Раїса Кириченко – видатна українська співачка;
  • Ганна Кисіль – голова Міжнародної Громадської Організації «Четверта хвиля»;
  • Ольга Кобилянська – видатна українська письменниця і громадська діячка; одна з ініціаторок створення Товариства руських жінок на Буковині;
  • Наталія Кобринська – українська письменниця і громадська діячка, засновниця жіночого руху в Галичині;
  • Лідія Кордюм-Островська – відомий кінорежисер;
  • Ліна Костенко – видатна українська поетеса і письменниця, громадський діяч;
  • Неоніла Крюкова – українська народна артистка розмовного жанру, Герой України;
  • Августа Кохановська – художниця, громадський діяч;
  • Михайлина Коцюбинська – письменниця, науковець, громадська діячка;
  • Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер) – українська письменниця, поетеса, учасниця жіночого руху в Галичині;
  • Соломія Крушельницька – видатна українська співачка та просвітителька;
  • Ганна Кузьміна-Караваєва – поетеса, релігійна і громадська діячка;
  • Олена Левчанівська – педагог і політик, перша і єдина жінка, яка представляла інтереси волинян у найвищому органі державного управління в міжвоєнний період;
  • Пелагея Литвинова-Бартош – етнограф, письменниця, громадська діячка;
  • Марія Магдалена Мазепина – просвітниця, мати гетьмана Івана Мазепи;
  • Ірина Маланюк – всесвітньовідома українська оперна і камерна співачка;
  • Ніна Матвієнко – видатна українська співачка;
  • Оксана Мешко – українська громадська діячка, діячка українського національновизвольного руху 1960–1980 рр., член Української Гельсінської групи;
  • Зінаїда Мирна – видатна культурноосвітня і громадська діячка, голова Союзу українського жіноцтва;
  • Валерія О’КоннорВілінська – письменниця, голова Української секції Жіночої Ліги миру і свободи;
  • Наталя Осадча-Яната – відомий науковець, ботанік;
  • Соломія Павличко – письменниця, публіцистка, авторка праць з історії фемінізму;
  • Атена Пашко – відома поетеса, громадський діяч;
  • Оксана Петрусенко – видатна українська співачка та громадський діяч;
  • Оксана Пахльовська – відомий науковець, письменниця, публіцист, громадська діячка;
  • Наталія Полонська-Василенко – український історик; одна з перших жінокпрофесорів Київського університету, одна з найперших жінок докторів історичних наук УРСР;
  • Марія Приймаченко – видатна українська художниця;
  • Антоніна Прихотько – відомий науковець, фізик;
  • Надія Пучковська – відомий науковець, професорофтальмолог;
  • Олена Пчілка (Ольга Драгоманова) – українська поетеса, авторка прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист, етнограф, публіцист, журналістка, видавець, педагог і актив на громадська діячка;
  • Дарія Ребет – українська політична і громадська діячка, публіцист; активістка жіночого руху в еміграції;
  • Мілена Рудницька – педагог, журналістка, відома західноукраїнська суспільнополітична діячка, ідеолог та провідниця українського жіночого руху;
  • Софія Русова – українська громадськоосвітня діячка, педагог, журналістка, одна з організаторів українського жіночого руху, яка прагнула об’єднати зусилля жіноцтва Східної та Західної України, входила до складу Української Центральної Ради;
  • Надія Світлична – журналістка, громадська діячка, репресована, удостоєна Шевченківської премії «за активну публіцистичну діяльність»;
  • Ірина Сеник – Герой України, поетеса, найдовгостроковіший політв’язеньжінка, одна з 100 Героїнь світу, громадський діяч, Заслужений майстер народної творчості;
  • Олена Січинська – громадська діячка; відігравала значну роль в українському жіночому русі;
  • Людмила Смоляр – історик, дослідниця історії жіночого руху України;
  • Людмила Старицька-Черняхівська – українська письменниця, літературний критик, драматург, перекладачка, громадська діячка; учасниця жіночого руху в Україні, входила до складу Української Центральної Ради;
  • Олена Степанів-Дашкевич – науковець, українська військова і громадська діячка, доктор філософії, педагог; співзасновниця товариства «Січові стрільці – 11», мати видатного історика Ярослава Дашкевича;
  • Оксана Стешенко – просвітителька, громадська діячка, письменниця;
  • Надія Суровцова – одна з визначних постатей в міжнародному пацифістському русі – Інтернаціональній Лізі миру і свободи; історик, літературознавець, журналістка, громадська діячка;
  • Олена Теліга – видатна українська поетеса, громадська діячка, яка присвятила своє життя боротьбі за незалежну Україну;
  • Наталя Ужвій – видатна українська актриса, просвітителька, громадська діячка;
  • Леся Українка – видатна українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладачка, літературний критик і фольклористка;
  • Олена Федак-Шепарович – діячка українського жіночого руху, журналістка, борець за жіночу рівноправність; заступниця голови Союзу українок, редакторка журналів «Жінка», «Громадянка», «Світ українки»;
  • Варвара Ханенко – культурно громадська та просвітницька діячка та благодійниця;
  • Квітка Цісик – видатна співачка української діаспори;
  • Наталя Чухим – науковець, пропагувала гендерні ідеї в Україні;
  • Герміна Шухевич – українська громадська діячка, одна з організаторів українського жіночого руху та жіночої освіти у Галичині; засновниця «Клуба русинок» (Львів), співзасновниця Інституту Святої Ольги;
  • Катерина Ющенко – видатний науковець, математик, кібернетик;
  • Любов Яновська – письменниця, громадська діячка;
  • Тетяна Яблонська – видатна українська художниця та багато інших.

        

         Таким чином, українські жінки були не тільки носіями української культури та духовних цінностей, берегинями національних звичаїв і традицій, вони виступали також як активні суб’єкти різних сфер суспільного життя. Україна повинна включитись до загальносвітової тенденції збільшення залучення жінок до економічного життя, політичного управління, підвищення їх соціально-культурної ролі в державі. Потрібно забезпечувати умови для рівноправної участі жінок у громадсько-політичній діяльності, сприяти усвідомленню жінками свого високого призначення в моральному оздоровленні суспільства і відродженні національної культури. Сьогодні потрібно стимулювати нашу сучасницю бути насамперед Жінкою, з усіма притаманними їй рисами. Кожна жінка має повірити у власні можливості, розвивати свій потенціал, реалізовувати свою суб’єктність у різноманітних сферах діяльності.